НАХА́БА1, и, ч. і ж. Людина, яка діє зухвало, безцеремонно, порушуючи моральні норми, і не зважає на ставлення до цього інших. Ні рак, ні жаба, а просто п’яна нахаба! (Укр.. присл.., 1955, 211); Не в такому стані був Валентин Модестович, щоб дати цьому нахабі належну відсіч (Шовк., Інженери, 1956, 396); Своїм владним тоном він, здається, таки осадив цю нахабу [фельдшерицю] (Гончар, Тронка, 1963, 212).
НАХА́БА2, и, ж., розм. Нещастя, біда, напасть. Частенько [люди] дурощі снують, А доснуються до нахаби, — Тоді вже лихо тчуть (Гл., Вибр., 1951, 124); — Чи вони [лікарі] подуріли, чи що, щоб в оцих здорових родючих кущах [винограду] добачати слабість?.. Це якась нахаба, ні що інше… (Коцюб., І, 1955, 212).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 226.