НАХВАЛЯ́ТИСЯ, я́юся, я́єшся, недок., розм.
1. без додатка, чим, з інфін., з спол. сл. Погрожувати заподіяти, зробити комусь яке-небудь лихо, неприємність і т. ін. Як тільки траплялась Онисі яка недогода, вона все репетувала та нахвалялась, що покине зятя й поїде до сина (Н.-Лев., III, 1956, 209); Висока постать свариться на їх [дітей] головою й нахваляється батогом, (Вас., І, 1959, 210); Жмудь невгавав, усе кричав та нахвалявся (Головко, II, 1957, 297); Ото всякі буржуї там, в Америці та Англії, нахваляються атомними бомбами, але не посміють, побояться народу… (Шиян, Переможці, 1950, 268); Карпо не раз нахвалявся її вибити, але якось і не вибив за все життя… (Стельмах, II, 1962, 209).
2. Хвастовито обіцяти щось зробити. Починаючий письменник нахваляється щиро взятись за працю, за поважні студії (Коцюб., І, 1955, 172); — Я батькові до ніг упаду, — нахваляється Катря, послухавши мого слова розумного (Вовчок, І, 1955, 205); — Е, і погуляємо ж, молодиці, на тому весіллі! — нахвалялася Настя Гірчак, гупаючи ногами об землю (Цюпа, Назустріч.., 1958, 442).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 227.