НАХЛІ́БНИК, а, ч. Той, хто живе за чужий рахунок. [Казидорога:] Засвідчився [Рябина] своїми нахлібниками і виграв [у суді поле] (Фр., IX, 1952, 389); [Петро:] Отаке чудне склалося: я — в чужій господі, чужий нахлібник! (Мирний, V, 1955, 179); Становище нахлібника не влаштовувало мене, і я чесно наймитував на родича рівно рік (З глибин душі, 1959, 6).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 228.