НА́ЧИСТО, присл.
1. Без помарок, виправлень, недоробок; набіло, остаточно. Марійка ще раз переглянула чернетку, переписала твір начисто (Донч., V, 1957, 546); Учитель вказує також, що фрезерувати контур деталі за один прохід начисто не можна (Метод. викл. фрез. спр., 1958, 61); // Дуже чисто. Вона.. була розчесана, начисто вимита, і біле тіло її ще виразніше відтінялося чорним крепом (Тют., Вир, 1964, 424).
2. розм. Зовсім, повністю; нічого не залишаючи. Всі п’ять пальців правої Дмитрової руки були начисто відрубані (Коз., Гарячі руки, 1960, 104); Кому ж невідомо, що довгоносик стриже сходи начисто?.. (Руд., Остання шабля, 1959, 404).
3. розм. Відверто, щиро, ні з чим не криючись. — Що, видно, погані діла? — усміхнувся Щуров. — Ну, говори начисто — де батькові гроші розсипав? (Горький, II, перекл. Ковганюка, 1952, 418).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 236.