НЕБІ́ЖЧИК, а, ч.
1. Померла людина; покійник. Панталаха впав лицем до помоста і, розтріскавши собі голову, відразу став небіжчиком (Фр., II, 1950, 263); Кумиш, як жінка, не могла бути присутньою при обмиванні небіжчика (Тулуб, В степу.., 1964, 20); // перев. у прикладці, розм. Про померлу людину. — Юхим мій, небіжчик, перед тим, як погнали у город в тюрму, ніч лежав.. поранений, неперев’язаний (Головко, II, 1957, 496); — Ще мій батько небіжчик говорив, що Ярило.. їде по землі на білому коні (Стельмах, І, 1962, 407).
2. заст. Бідолаха. Його [Енея] мутило І коло серденька крутило, Небіжчик часто щось вздихав (Котл., І, 1952, 112).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 248.