НЕВБЛАГА́ННИЙ, а, е.
1. Якого не можна вблагати, упросити; непохитний, незламний. Вона благала усіх родичів навколішках.., аби Зоню не відправляли з двора. Але родичі були невблаганні (Л. Укр., III, 1952, 661); Хвилина замішання минула, і Іван Порфирович був уже невблаганний (Полт., Дит. Гоголя, 1954, 136); // Який виражає стійкість, непохитність, незламність. Очі її горіли, в грудях булькало і стогнало, лице зробилося лютим і невблаганним (Тют., Вир, 1964, 156).
2. Якого не можна змінити, пом’якшити і т. ін. В глибокому підпіллі, вірний клятві бойовій, тут виносив [штаб гвардійців] чорній силі невблаганний вирок свій (Уп., Вітчизна миру, 1951, 31); Невблаганна спека ллється з неба (Ю. Янов., І, 1954, 18); // Якого не можна відвернути; невідворотний, неминучий. Я вдихаю не радість весняную, А холодную смерть невблаганную (Крим., Вибр., 1965, 76); Сумує гуцул тільки в полонині, як виграє на тужній трембіті, та ще хіба.., коли в його хатину заглядає невблаганне марево голоду (Ірчан, II, 1958, 210); // у знач. ім. невблага́нне, ного, с. Те, чого не можна змінити, відвернути. Неминуче й невблаганне ходило вже близько біля княжича Святослава й Малуші, тільки вони цього не знали й не відчували (Скл., Святослав, 1959, 189).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 251.