НЕВДИВОВИ́ЖУ, присудк. сл. Бути звичайним, не дивувати. Невдивовижу, що попи багаті, — вони готові й кожух з людей зідрати (Укр.. присл.., 1955, 23); Матушці було невдивовижу, що о. Артемій так раптово забажав побігти на вокзал (Н.-Лев., IV, 1956; 47).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 253.