НЕВИМО́ВНИЙ, а, е. Який важко виразити, передати словами. Настя схилила голову над розкішним поликом, а серце її сповнилось жалем невимовним, мов криниця водою (Коцюб., І, 1955, 71); Ми не всі повернулись з бою після димних пекучих ран, невимовною журбою на могилах цвіте катран… (Рудь, Дон. зорі, 1958, 39); Максим не може відірвати погляду від тої невимовної, дивовижної краси (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 105).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 259.