НЕВСИТИ́МИЙ, а, е.
1. Якого важко нагодувати, наситити.
2. без додатка і в чому, перен. Який не задовольняється існуючим, досягнутим. А в хлопчини серце невситиме, Повен розум чистої жаги (Рильський, III, 1961, 20); Все, прочитане в книжках, сприймав [Іван] не тільки невситимим розумом своїм, а й чуттям (Кол., Терен.., 1959, 95); Хочеться сказати про Леонідзе, як про чудового, роботящого поета, невситимого в своїх бажаннях (Вітч., 10, 1963, 137).
3. перен. Якого важко або неможливо заспокоїти, вгамувати, задовольнити (про переживання, почуття і т. ін.). Щось гундосив Сева про засмаглі пальми та зелені острови, і невситимі бажання (Хижняк, Невгамовна, 1961, 82); Очі його жадібно, з якоюсь невситимою жагою вбирали в себе і голубе чисте, привітне та лагідне небо, і пахучу.. зелень дерев (Тют., Вир, 1964, 102); // Дуже сильний за своїм проявом. Все не міг тоді втямити Данило, коли спить цей повільний в рухах, сповнений невситимим трудолюбством колгоспник (Коп., Вибр., 1953, 196); Чи не там ще збиралась гірка оця невситима помста, що й досі тобі всередині пече? (Гончар, Таврія.., 1957, 617).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 273.