НЕГІ́ДНИЙ, а, е.
1. без додатка і рідко для кого — чого, на що. Якого не можна використовувати; непридатний. Немає ніякого криміналу, коли автор вдається до цензури, котра може негідний задля неї твір заборонити (Мирний, V, 1955, 430); От ще остатня надія, — може, буде негідний на службу. Та на лихо собі Карній вдався парубком гарним, — високий, дужий (Л. Укр., III, 1952, 559).
2. без додатка, кого, чого і з інфін. Який не заслуговує на повагу, наслідування і т. ін., не вартий кого-, чого-небудь; недостойний. [Сінон: ] Пророчице! Ох, як благати маю негідний я пречистую тебе? (Л. Укр., II, 1951, 309); — Коли ти тут, великий хаджі, я, раб твій, простий мулла, негідний настановляти парафіян і правити службу… (Досв., Гюлле, 1961, 116).
3. Підлий, нікчемний, мерзенний, безчесний (про людину та її поведінку). Мамо! Закрий мені очі, нехай не дивлюся на того негідного ляха (Номис, 1864, № 863); Горе та ще й велике горе добрим батькам із негідними синами (Вол., Місячне срібло, 1961, 6); // Уживається як лайливе слово (перев. при звертанні). [Бовт:] А ти, негідна та нечемна дитино! То так ти громадську волю робиш! (Фр., IX, 1952, 403); Вона прикусила кінчик язика і мовчала. — Щеня негідне! — враз змінивши тон, гримнув чоловік (Ів., Вел. очі, 1956, 25); //у знач. ім. негі́дний, ного, ч. Те саме, що негі́дник. Рутульців се возвеселило, І так їх серце ободрило, Що і негідний скрізь совавсь (Котл., І, 1952, 236).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 277.