НЕДОРЕ́ЧНО. Присл. до недоре́чний. — Згоріла моя хата, — каже баба, — разом із родом.. — От і добре, — недоречно відгукується Явтух, — беріть зілля та й рушайте до мого двору… (Ю. Янов., II, 1954, 188); І жаль Катерині Антона, і сміх бере з нього, з себе, з усього цього світу, що так недоречно збудований (Чорн., Визвол. земля, 1950, 44); // у знач. присудк. сл. Семен Микитович.. терпляче слухав смішні вигуки обуреного діда. Сперечатися було недоречно (Коп., Вибр., 1948, 170).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 297.