НЕЗАПЕРЕ́ЧНИЙ, а, е. Який не викликає сумніву, заперечення; явний; очевидний. Його резюме, хоч сказане з незаперечним талантом і великою виразністю, мало одну велику хибу, — було задовге (Фр., VI, 1951, 277); // у знач. присудк. сл. Незаперечний глибокий зв’язок драматичних поем Лесі Українки з "маленькими трагедіями" Пушкіна (Рильський, III, 1956, 186); Успіхи нашої країни в розвитку економіки й культури незаперечні (Ком. Укр., 4, 1966, 10); // Який не допускає ніякого сумніву, заперечення. Максим став для Хоми незаперечним авторитетом (Рибак, Час.., 1960, 279); Однак мав Нестір і незаперечні, як для ватажка валки, достоїнства (Гончар, І, 1959, 10); Всі його зусилля, образи, доводи, прохання і навіть хитрощі розбивались об незаперечне рішення: — Не пошлемо (Стельмах, II, 1962, 190).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 309.