НЕЗГА́СНИЙ, а, е.
1. Який не згасне, завжди буде горіти, світити або світитися. Поет! Люби усе нове, як сонце те незгасне, хай у піснях твоїх живе все молоде й прекрасне (Сос., Так ніхто.., 1960, 30); Прапор Леніна над нами, він окрилює в путі. Чи у битві з ворогами, чи у мирному труді, він незгасними огнями світить ясно у житті! (Тер., Правда, 1952, 11).
2. перен. Який ніколи не послабиться, не зникне, не пройде (про почуття, вияв чого-небудь і т. ін.). Як зірка далека, в душі моїй сяє Невтрачена віра, незгасна надія (Дмит., В обіймах сонця, 1958, 103); Слова його прозвучали сухо, в них крилися незгасний гнів і рішучість (Ле, Наливайко, 1957, 440); // Який ніколи не втратить свого значення. Він [Т. Шевченко] любив усе прекрасне, Все ненавидів потворне, — І його ім’я — незгасне, Світлий образ — неповторний (Рильський, 300 літ, 1954, 83).
3. Який не згасає або не згас; який горить, світить або світиться. — Так хай тепер Григорій Юхимович доглядає у нас за незгасними лампадками (Стельмах, Хліб.., 1959, 633); — А чоловік? — Як же з ним бути? — з’являлася в такі хвилини думка, що обпікала їй серце, мов незгасна жарина (Шиян, Баланда, 1957, 75).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 313.