НЕЗРЯ́ЧИЙ, а, е.
1. Позбавлений здатності бачити; сліпий. [Передерій (намацуючи ціпком дорогу, йде праворуч):] О, доле, доле! Для чого ж мені Незрячому ти серце розпалила?.. (Коч., П’єси, 1951, 156); Дід підвів незрячі очі, пожував губами і вдарив по струнах (Тулуб, Людолови, І, 1957, 47); Провідниця посадила незрячу жінку біля вікна (Роб. газ., 13. XI 1964, 2); // Який свідчить про те, що хтось не бачить. Сидів [Іван] і поглядом своїм незрячим упирався в курний шлях (Кол., Терен.., 1959, 66); // у знач. ім. незря́чий, чого, ч.; незря́ча, чої, ж. Сліпа людина. — А ти, дівчино, посидь краще коло незрячого… (Ю. Янов., І, 1954, 183).
2. перен. Який не розуміє, не помічає того, що відбувається. Горе з вами, Раби незрячії! Кого? Кого благаєте, благії, Раби незрячії, сліпії! Чи ж кат помилує кого? (Шевч., II, 1963, 287); Життя гуде навкруг, як дзвін, серця людські гарячі живуть, хвилюються, а він якийсь глухий, незрячий… (Шер., Дружбою.., 1954, 91).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 323.