НЕОБЖИ́ТИЙ, а, е. Не заселений, не освоєний і не пристосований до життя. Місцевість була дика, необжита (Собко, Шлях.., 1948, 109); Молодь готувалась в далеку дорогу, в дикі необжиті краї — на цілину (Земляк, Гнівний Стратіон, 1960, 401); // Не обладнаний, не пристосований для нормального життя в ньому. Стояла [хата] серед лісу пусткою, холодна, необжита (Гжицький, Опришки, 1962, 192); Люба поралася в новій, необжитій хаті, де ще віяло пусткою (Чаб., Тече вода.., 1961, 41).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 345.