НЕПОВИ́ННИЙ, а, е. Який не має за собою якої-небудь вини; непричетний до злочину і т. ін.; невинний. Не здогадався [Славко] сказати матері, що він, довідавшися від Броні про ті інтимні гріхи, простив їй, бо переконався, що вона неповинна (Март., Тв., 1954, 448); [Хмельницький:] А хто забув з вас неповинних дітей, яких шляхтичі палили на згарищах домів наших? (Корн., І, 1955, 236); * Образно. Вкраїно! Мій любий краю неповинний! За що тебе господь кара, Карає тяжко? (Шевч., II, 1963, 378); // Щирий, чистий; невинний. Горпина полюбила його, полюбила усім своїм неповинним серцем (Мирний, І, 1954, 218).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 356.