НЕПОКО́ЇТИ, о́ю, о́їш, недок., перех.
1. Порушувати чий-небудь спокій; завдавати турботи, клопоту; турбувати. Човник повернувся трохи боком, але Гапка не хотіла непокоїти діда і вже не обзивалася (Л. Янов., І, 1959, 319); Мирослава вбігла в кімнату і припала до колін княгині. — Прости, милостива, прости, що в таку страшну хвилину непокою тебе (Оп., Іду.., 1958, 347); * Образно. Вітерець з берега непокоїв море (Донч., II, 1956, 115).
2. Викликати хвилювання, тривогу, побоювання; приводити у стан неспокою, занепокоєння; хвилювати. Гостей все більше та більше прибува, а князя як нема, так нема. Се почало непокоїти навіть і пані Турковську (Л. Укр., III, 1952, 501); Тривожне почуття зростало в серцях батьків, непокоїло їх день у день.., коли вони думали про старшого сина (Полт., Повість.., 1960, 50).
3. Завдавати фізичний біль; турбувати. Найбільш непокоїли [Дмитра] ноги — не міг стати (Стельмах, II, 1962, 387); Від тієї ночі носить Рубанюк у тілі кулю, яка часто непокоїть (Цюпа, Назустріч.., 1958, 167).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 360.