НЕСАМОХІ́ТЬ, присл.
1. Мимовільно, несвідомо. — Ух, як страшно! — скрикнула Левантина і несамохіть притулилась до Романа (Гр., II, 1963, 270); Від несподіваного різкого дзвоника вона несамохіть здригнулася (Хижняк, Тамара, 1959, 106); Ліда не пригадає, як і коли він ступив на похилу стежку. Якось непомітно, ніби несамохіть (Мушк., Серце.., 1962, 297).
2. Проти волі, бажання; мимоволі. Леонтій Петрович читав одно, а друге несамохіть лізло йому в голову (Н.-Лев., IV, 1956, 159); Губи в неї несамохіть розповзаються, дві величезні сльозини викочуються з очей (Жур., Опов., 1956, 164).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 381.