НОРОВИ́ТИСЯ, влю́ся, ви́шся; мн. норовля́ться; недок., розм. Противитися, опинатися, опиратися (про тварину). [Кіндрат Антонович:] Коли кінь чи віл норовиться, то йому цурку надівають на губу? (Кроп., II, 1958, 328); Біля липи, чогось вивертаючи голову, норовилась однорога червоно-бура корова, а її уперто тягнув на себе підпилий Шмалій (Стельмах, І, 1962, 135); // Виявляти непокірливість, неслухняність, упертість і т. ін. (про людину). Він загрожував, норовився, опинався, але з ним коротко й переконливо поговорив дід Яруга, і Філька мовчки пішов з комуни (Кундзич, Пов. і нов., 1938, 285); Чи вийдуть люди з серпами, косами та до панських машин? Чи норовитимуться, як по весні..? (Смолич, Мир.., 1958, 174).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 444.