ОБ’Ю́ШЕНИЙ, а, е. Дієпр. пас. мин. ч. до об’ю́ши́ти. Вся не своя кинулася Одарка до дитини; все воно у крові об’юшене (Мирний, І, 1954, 52); Коли він, об’юшений потом, втягує деревину в двір, із хатини в одній сорочці виходить Уляна (Стельмах, І, 1962, 481).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 609.