ОБ’ЇДА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ОБ’Ї́СТИ, ї́м, їси́, док., перех.
1. Поступово з’їдати що-небудь на поверхні або по краях чогось. Се просто Іволга зоветься; Вона із саду в сад літа, То вишні гарно об’їда, То оббива горох, а в співи не вдається (Греб., І, 1957, 78); Весною вилуплюється гусінь, яка об’їдає листя (Озелен. колг. села, 1958, 250); // З’їдаючи, обгризаючи, оголювати що-небудь. Пропала дівка, як яблунька, що гусінь об’їла (Григ., Вибр., 1959, 263); Став він цапа підкликати: — Йди ялинку об’їдати! (Нех., Казки.., 1958, 6).
2. розм. Споживаючи в кого-небудь багато їжі, завдавати йому збитків; харчуватися за чийсь рахунок. Спершу дядько п’яний.. почне закидати: що де в чорта хто не вирветься, і з дітьми і без дітей, та все до його, на його шию, об’їдати та оббирати (Мирний, І, 1954, 91); Ковалиха.. припадала до нього, як до сина: — Та й поснідав би, чим натщесерце йти, а чи мо’ боїться об’їсти? (Головко, II, 1957, 181).
◊ Об’ї́сти ву́ха (у́ші) кому — з’їсти в кого-небудь все, завдавши йому збитків. [Настя:] А лопає бісова дітвора так, що й харчів на них не настачиш, скоро й вуха об’їдять (К.-Карий, II, 1960, 171); Об’ї́сти го́лову кому — дуже набриднути розмовами про кого-, що-небудь. Не маю часу переглянути його [оповідання] і одіслати, хоч мені вже редакція голову об’їла, що не присилаю (Коцюб., II, 1956, 249).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 508.