ОБА́БІЧ.
1. присл. З обох боків; на обидва боки. Корж припав до кульбаки і гикнув. І ще швидше полетіла обабіч земля (Тулуб, Людолови, І, 1957, 358); Руками намацуємо стежку і по два лягаємо обабіч (Багмут, Опов., 1959, 66); Голда вийшла на вулицю. Обабіч з зеленого шумовиння садків виглядали будинки (Ткач, Арена, 1960, 59).
2. у знач. прийм., з род. в. Уживається при вказуванні на розташування, переміщення і т. ін. кого-, чого-небудь по обидва боки об’єкта. Обабіч Прута туляться одне до одного тісні села покутські (Козл., Ю. Крук, 1950, 5); Обабіч шляху вставали височезні пожежі (Ю. Янов., II, 1958, 224); Як не роздивлялася [Олена] обабіч себе, таки пройшла мимо Ореста Білинського (Вільде, Сестри.., 1958, 13); // рідко. Уживається при вказуванні на розташування кого-, чого-небудь з бокової сторони об’єкта; поряд, збоку. Шура стала обабіч стежки, пропускаючи своїх санітарів (Гончар, III, 1959, 400).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 462.