ОБВАЖНІ́ЛИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. мин. ч. до обважні́ти. Кропива, обважніла насінням, немов бджола пергою, хазяйновито шепталась по своїх леговищах (Коцюб., II, 1955, 214); Одна гілка простяглась аж до шибок, обважніла від плоду, налитого смачним соком (Шиян, Переможці, 1950, 85). — Сто карбованців або й двісті!.. — крикнув Балабуха й скочив з стільця, невважаючи на свою постать, вже зовсім обважнілу .(Н.-Лев., III, 1956. 240); * Образно. Ми уже стоїмо на порі, як достиглі плоди, як дерева набряклого саду, обважнілі від дум (Перв., І, 1958, 133).
2. у знач. прикм. Який збільшився у вазі або набрав додаткової ваги. Потерті ноги нестерпно щемлять від соляної ропи. Штани, шинеля — все вже мокре, обважніле (Гончар, II, 1959, 416); //Який прогнувся, обвис і т. ін. під вагою чого-небудь. Вони, [яблука] тулилися на гілках так густо, що обважніле дерево аж гнулося під золотистою вагою до землі (Чаб., Тече вода.., 1961, 69); Під ногами шурхотів сніг і тихо шепотілися вгорі своїми обважнілими вітами сосни (Збан., Ліс. красуня, 1955, 39); // Важкий, неповороткий (про людину, живу істоту). Йшла колгоспна череда, летіли до ставу табуни обважнілих сірих гусей (Кучер, Дорога.., 1958, 219).
3. у знач. прикм. Який втратив здатність невимушено рухатися, нормально діяти, триматися (від утоми, болю, травми, сп’яніння і т. ін.). Сон дивний, мов у гарячці! Я безсилий, обважнілий (Л. Укр., IV, 1954, 181); Її закриті очі і зблідле обличчя та обважніле тіло казали мені, що вона була нежива (Досв., Вибр., 1959, 184); Генерал опустив обважнілі повіки і задумався (Рибак, Що сталося.., 1947, 13); // Уповільнений, розслаблений (про ходу, рух і т. ін.). Сагайдачний рушив на корму повільною, обважнілою ходою (Тулуб, Людолови, ІІ, 1957, 148).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 467.