ОБВИНУВА́ЧЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до обвинува́тити. — Вставай, серце, та вітай гостей! — тихо сказав Балабуха, неначе обвинувачений в якомусь проступстві (Н.-Лев., III, 1956, 122); Вся братія зібралась На монастирському подвір’ю. Став Марін Обвинувачений перед їх збором (Фр., XIII, 1954, 295); // обвинува́чено, безос. присудк. сл. Без ніякого доводу його обвинувачено в страшному злочинстві, зганьблено, закинуто в тюрму (Гр., II, 1963, 445).
2. у знач. ім. обвинува́чений, ного, ч.; обвинува́чена, ної, ж. Людина, яку обвинувачують у чому-небудь. Добре, щосьте [що] мені по щирості написали про Вашу уразу проти мене: так завжди і краще і справедливіше, бо дає можливість обвинуваченому виправдатись (Л. Укр., V, 1956, 353); // юр. Особа, якій в установленому законом порядку пред’явлено обвинувачення в якому-небудь злочині. Після промов обвинувача і оборонця обвинуваченому надається останнє слово (Рад. суд, 1951, 57); Мандарина бачив [Цзі] тільки тоді, як той чинив суд над обвинуваченими (Досв., Гюлле, 1961, 167).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 470.