ОБДУ́РЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до обдури́ти. Простила радянська влада Івана Темного, обдуреного, затурканого агентами гестапо (Вишня, І, 1956, 261); Обдурені раз надією, були [селяни] тепер стримані (Головко, II, 1957, 395); [Жанна:] Я теж самотня… І жорстоко обдурена (Корн., Чому посміх. зорі, 1958, 88); // обду́рено, безос. присудк. сл. Я ходив послухати українських пісень до акцизників (в бібліотеці). Адже мене обдурено: жадних пісень там не співано (Коцюб., III, 1956, 193); Не смійся, вороже: ще буде буряно!.. ти, може, думаєш, що люд обдурено? (Тич., II, 1957, 113).
2. у знач. прикм. Введений в оману чиїми-небудь підступними діями, нещирими словами, обіцянками і т. ін.; обманутий, ошуканий. Ти чекаєш, обдурений батьку, свого "героя" з Західного фронту, — нещасний сліпець і дурень (Кол., На фронті.., 1959, 7); Обдурений мавр убива Дездемону (Перв., II, 1958, 391); Тема зведеної, обдуреної дівчини, тема зганьбленої жіночої гідності в глибших письменників-реалістів майже завжди переростала в тему соціальну (Про багатство л-ри, 1959, 83); // Який відбиває почуття введеної в оману людини. Чого ж це знов на фронт… І знову кров і жах в обдурених очах?! (Сос., І, 1957, 291).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 484.