ОБЕЗКРИ́ЛЕНИЙ, а, е.
1. Дієпр. пас. мин. ч. до обезкри́лити. Мій вітряк за школою, давно вже вітром обезкрилений, доживає під сонцем останні дні (Панч, Вибр., 1936, 376); // у знач. прикм. * Образно. Хилить осінь чоло зморене, плечі обезкрилені (Забіла, Поезії, 1963, 91).
2. у знач. прикм., перен. Який втратив бадьорість, натхнення і т. ін.; безкрилий (у 2 знач.). І тепер стояла перед Турбаєм інша Ганна — зів’яла, постаріла, обезкрилена. Не зазнала жодної радості в житті (Руд., Остання шабля, 1959, 172).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 487.