ОБЕЛІ́СК, а, ч. Архітектурна споруда, пам’ятник у вигляді чотиригранної колони з пірамідальною вершиною. Мармуровий обеліск з написом про те, що тут в 1854 році воював Лев Толстой, біліє між молодих кипарисів (Кучер, Чорноморці, 1956, 433); Високо в небо піднявся обеліск над могилою Невідомого солдата, біля якої горить вічний вогонь (Веч. Київ, 22.XII 1967, 1); * Образно. Кипариси здіймали до неба чорні обеліски (Тулуб, Людолови, II, 1957, 128); * У порівн. Студенти розступились, і великий, як обеліск, студент стояв між двома рядами (Н.-Лев., І, 1956, 337).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 489.