ОБИНЯКИ́, ів, мн. (одн. обиняќ, а́, ч.), розм., рідко. Обережні, інакомовні, алегоричні мовні звороти; натяки, недомовки. Не поняли її обиняків: Просила Злидниха в сусіда буряків, А треба — дать було капусти (Бор., Тв., 1957, 134); Щирий і дружній тон, яким говорив Роман, підкупляли його [Марченка] на розмову по щирості. Але почав усе ж обережно, обиняками (Минко, Ясні зорі, 1951, 64).
Без обинякі́в — не вдаючись до натяків, алегорій; прямо, відкрито. Вона без всякого обману І щиро без обиняків Робила грішним добру шану, Ремнями драла, мов биків (Котл., І, 1952, 147); Говори́ти (розмовля́ти і т. ін.) обиняка́ми — говорити, вдаючись до натяків, алегорій. [Xвилимон:] Не розмовлятиму обиняками, бо і не вмію по-такому… почну напрямки (Кроп., IV, 1959, 302).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 501.