О́БОЛОК, а, ч., заст., поет.
1. Хмара, хмарина. Оболок темний, розлитий довкола, раптом прорвався і в чистому небі розвіявся легко (Зеров, Вибр., 1966, 238); А ось і ти ідеш. Пізнала, засвітилась І на плече мені, зомлівши, похилилась, Немов після грози веселка в чистім полі На світлий оболок (Вирган, В розп. літа, 1959, 107); Вгорі крізь пелехаті оболоки несміливо пробивалася одна зірочка (Смолич, Реве та стогне.., 1960, 213).
2. тільки мн. Небесна блакить. Ранок був ясний-найясний.., сонечко зіходило, жайворонки співали під оболоками (Вовчок, І, 1955. 349).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 549.