ОПЕ́ЦЬОК, цька, ч., розм.
1. Товста, незграбна дитина. — Справді, опецьок… нігде правди діти, поганенька дитина… (Л. Укр., III, 1952, 747); // Зовсім мала дитина; дитя. — Було хазяйка посадить мені на руки опецькувату дитину, а я ще й сама опецьок, сливинь дитина! — трохи не підвередилась тими дітьми (Н.-Лев., II, 1956, 175); Молода мати з рожевим.. опецьком підійшла до веселого гурту (Ю. Янов., IV, 1959, 77).
2. Невисока на зріст товста, незграбна людина. — Яма готова, — повідомив Безрука коротконогий опецьок (Епік, Тв., 1958, 445).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 708.