ОПІКУ́Н, а́, ч.
1. Той, хто виявляє піклування про кого-небудь, доглядає когось. — Марусю, — припинив її.. за лікоть парубок. — ..Ти не виривайся вперед... — О! І ти вже, як мама! от мені лихо з тими опікунами!.. (Хотк., І, 1966, 108); // Той, хто постійно наглядає за кимось, здійснює контроль за чиїмись діями, вчинками і т. ін. — Що ти мені мораль читаєш? — спалахнувши, вигукує Маковей. — Завзялися, опікуни! І ти цієї, і Хома цієї, і всі цієї!.. Шануйся, дивись, бережись!.. Сам уже не малий, розумію дещо! (Гончар, III, 1959, 301).
2. юр. Особа, що здійснює опіку (у 3 знач.). [Писар:] Кажете, се вашої дочки материзнина, над дочкою є опікуни, вони не позволять грунту обтяжувати (Фр., IX, 1952, 75); На сьомому році Люба залишилась сиротою. Громада призначила їй громадських опікунів (Стельмах, І, 1962, 343).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 713.