ОСТА́ЧА, і, ж.
1. Залишок від чого-небудь; лишок. — Не враждуй на мене, молодичко, — казала вона, доручаючи Прісьці остачу зароблених грошей — три карбованці (Л. Янов., І, 1959, 276); Всіх яблук не розпродали і остачу довелось везти додому (Шиян, Баланда, 1957, 219); // рідко. Частина, відрізок, що залишається до кінця чого-небудь; решта. Зажурилася, тяжко замислилася [Горпина], як його хоч остачу віку свого без гріха прожити (Л. Янов., І, 1959, 332); // рідко. Те, що залишилося від чогось минулого; пережиток. — Невже це в вас остача якихось бабських забобонів? (Н.-Лев., IV, 1956, 344).
◊ Без оста́чі — те саме, що Без оста́нку (див. оста́нки). Темні очі [дівчини] вбирають в себе людину без остачі (Ю. Янов., II, 1954, 205).
2. мат. Величина, одержувана при відніманні від діленого добутку дільника на частку. Вже кінчає [Галя] писати, коли.. Неля Чернявська шепоче: — Галю, покажи, а то в мене ділення без остачі не виходить! (Ів., Таємниця, 1959, 23); — Двісті двадцять два, два в остачі! — урочисто оголошує Ксеня (Стельмах, І, 1962, 381); // Те саме, що різни́ця. Число, яке дістаємо після віднімання, називається різницею. Різниця інакше називається остачею (Арифм., 1956, 18).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 785.