ОСТРО́Г, у, ч.
1. заст. В’язниця, тюрма. Та там уже його в кайданах Найшла, сердешная [мати], в тюрмі. Не допустили й подивитись, І мусила вона сидіть Коло острога [острогу] (Шевч., II, 1963, 286); Чайченка знов узяли за сторожу, а там у два тижні повезли його у місто, посадили в острозі (Вовчок, І, 1955, 249); Через місяць Петру Ураду та Букан повернулися з острогу — проти них не було доказів (Чаб., Балкан. весна, 1960, 102).
2. іст. У Київській Русі і в Російській державі до XVII ст. — огороджене частоколом місто, селище, яке було укріпленим пунктом. Радують Чорного діла його княжі. Чернігів що день, то більше стає неприступним, першорядним острогом на всю Сіверянщину (Міщ., Сіверяни, 1961, 14); У травні 1720 року експедиція прибула в Якутськ, звідки по річках Алдану, Маї і Юдомі, а далі по суші.. вийшла на узбережжя Охотського моря і досягла Охотського острога (Видатні вітч. географи.., 1954, 22).
3. іст. Стіна на валу фортеці з закопаних впритул у землю і загострених угорі стовпів. Обгородитися острогом.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 790.