ОТА́РА, и, ж.
1. Великий гурт овець, кіз. Через одну вівцю отара пропадає (Укр.. присл.., 1955, 167); На вільний степ, як хмара з-поза хмари, Без ліку йшло овечої отари (Щог., Поезії, 1958, 167); Обабіч по схилах гір розсипалися отари кіз та овець (Гончар, III, 1959, 171); * Образно. — Там Ельбрус, .. тут, гляди, ціла отара гір, ніби вівці тонкорунні залягли опівдні (Збан., Єдина, 1959, 160); Зранку було хмарно. По тому вітер розвіяв сіру отару хмар (Рибак, Переясл. Рада, 1948, 595); * У порівн. Челядь.. збилась у воротях, як сіра отара, яку женуть на пашу (Коцюб., II, 1955, 58).
2. перен., зневажл. Безладний гурт людей, натовп, юрба. Суне солдатська отара в зеленаво-сірих шинелях, в залізних касках (Довж., І, 1958, 36); [Лубенко:] Отара ця беззбройна під Кодаком буде наголову розбита (Корн., І, 1955, 223).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 5. — С. 802.