П’ЯНИ́ЦЯ, і, ч. і ж. Той, хто п’є багато спиртних напоїв, постійно напивається. Хто п’яницю полюбить, той вік собі згубить (Укр.. присл.., 1955, 111); Батькові і матері слухняний [Наум], старшим себе покірний,.. горілки не впивавсь і п’яниць не терпів (Кв.-Осн., II, 1956, 24); Кричала [Настя], наче її гарячим залізом пекли: «..Я п’яниця вічная… Помилуйте мене, пустіть! Уп’юся я, своє лихо засиплю…» (Вовчок, І, 1955, 268); Недавно вона вийшла заміж за приїжджого техніка.., а він виявився п’яницею, та таким, що п’є без просипу (Гончар, Тронка, 1963, 119); * У порівн. — Що ти мене ведеш, мов п’яницю з шинку? Я сьогодні хочу пограти конем по полю, а ти мене водиш, наче дитину (П. Куліш, Вибр., 1969, 130).
◊ Гірки́й п’яни́ця див. гірки́й; Прегірки́й п’яни́ця див. прегірки́й.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 418.