П’ЯНЮ́ГА, и, ч. і ж., зневажл., лайл. Те саме, що п’яни́ця. Картьожники [картярі], п’янюги,.. Побравшись за руки, ходили І все о плутнях говорили (Котл., І, 1952, 144); [Одарка:] А мій же п’янюга де, кажи, де? [Горпина:] Господь з тобою, Одарко! Я твого чоловіка ніколи.. в моїй хаті не бачила! (Кроп., І, 1958, 159); [Копистка:] Бувало всього. Бувало й нап’єшся отак та прителіпаєшся додому без розуму. Прокинешся вранці.. То вона: «Що, пянюго, голова болить?» (М. Куліш, П’єси, 1960, 13).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 7. — С. 418.