ПАВИ́Ч, а́, ч.
1. Те саме, що па́ва 1. На дереві скрізь пурхали райські птиці та павичі (Н.-Лев., III, 1950, 295); За штахетами на пташиному дворі — райдужна карусель з індиків, цесарок та павичів (Головко, ІІ, 1957, 480).
2. Самець пави (у 1 знач.). З липи злетів павич, розпустив свій блискучий хвіст і крикнув своїм диким голосом (Н.-Лев., І, 1955, 344); * У порівн. Зірвалася зірка й покотилася небом, як химерний павич, роздуваючи синього хвоста (Донч., II, 1956, 148).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 7.