ПА́НЬКАТИ, аю, аєш, недок., перех., розм.
1. коло кого — чого. Потурати чиїмсь примхам, каверзуванням; балувати. — Роботу сама хай виконує внучка, Не панькайте так, бо зросте білоручка (С. Ол., Вибр., 1959, 155); // Пильно доглядати кого-, що-небудь; плекати. — А все то жінка! Як візьме коло його панькати, тупцяти, як візьме припарювати, та виливати, та облизувати, то, дивись, вже моя дитина й очуняє! (Н.-Лев., І, 1956, 120); До кожного гектара колгоспної землі невидимо тягнуться тисячі рук і панькають ту землю, мов у великій сім’ї панькають єдине дитя (Руд., Остання шабля, 1959, 366); // Приділяти багато уваги, часу; возитися. Всяке діло хоче, щоб коло його панькали (Номис, 1864, № 11018).
2. кому, заст. Панькатися (у 2 знач.). Лисам, покритим гранатовим сукном, більше панькають та шапкують (Фр., III, 1950, 196); // Запобігливо, догідливо і т. ін. просити, умовляти когось. Чого не робив, як не панькав і перепрошував чортяку, — не хоче, гаспидів син! (Стор., І, 1957, 54).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 55.