ПЕРЕСТОРО́ГА, и, ж. Те, що перестерігає від чого-небудь (слова, дії, вжиті заходи і т. ін.). — Бачу, як інші на льоду обломились, маю пересторогу, то, як то кажуть, з чужого злого вчуся свого (Вовчок, VI, 1956, 287); — Дитя! Благословляючи твоє життя, У трудну виряджаючи дорогу, Яку пораду чи пересторогу Я кращу дам, ніж дав собі ти сам? (Рильський, II, 1960, 283); * У порівн. Летять чайки. Уривчасте квиління Висить безлунно в просторах морських, Як тінь зловісна, як пересторога (Бажан, Роки, 1957, 279); // Повідомлення, зауваження, яке попереджає про що-небудь; попередження. Біля афішних тумб юрмляться загорілі, обвішані зброєю степовики, спокійно читають грізні перестороги (Гончар, II, 1959, 102).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 286.