ПЕРСОНІФІКО́ВАНИЙ, а, е, літ. Дієпр. пас. мин. ч. до персоніфікува́ти. Вірш «В коморі» [В. Кочевського] позначений алегоричністю: тут і «улесливий вівсюг» і «кукіль наляканий» — персоніфіковані образи ворогів пшеничного лану (Вітч., 2, 1964, 208); Перехід від літа до осені зображений [у вірші М. Рильського] в персоніфікованих образах місяців — серпня і вересня, які дружньо стискають один одному правиці (Укр. літ., 10, 1957, 55); // персоніфіко́вано, безос. присудк. сл. Різні, іноді діаметрально протилежні і непримиримі між собою погляди на світ, на людей, на свої обов’язки перед ними персоніфіковано в.. образах [повісті В. Дрозда] (Вітч., 4, 1963, 132).
∆ Персоніфіко́вана мо́ва, рідко — наділена індивідуальними рисами, індивідуалізована мова персонажів художніх творів. В романі мова кожної дійової особи повинна бути персоніфікована, тобто — належати тільки їй, будучи одмінна від мови інших персонажів (Смолич, Перша книга, 1951, 76).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 332.