ПИ́РХАННЯ, я, с. Дія за знач. пи́рхати. Він купався, зайшовши по груди у річку, і, поринаючи й надовго зникаючи під водою, а то виринаючи знов з пирханням та кректанням, невдоволено кричав до тих, що були на березі (Довж., І, 1958, 396); Сюди, в просторе приміщення барака, глухо долітають звуки важкої праці. Гудки, пирхання й гуркіт машин, скрегіт залізних конструкцій (Донч., І, 1956, 161).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 357.