ПИХ, виг.
1. Звуконаслідування, що виражає своєрідні звуки. Дитя те, голим тілом вилискуючи, дригає ніжками, іноді голосить, іноді тільки пихкає (пих!)… (Вишня, II, 1956, 21).
2. розм. Уживається як присудок за знач. пи́хкати. День грудневий, як сірник: пих! — і нема. За трудовим клопотом незчуєшся, як і вечір спаде на землю (Рад. Укр., 18.ХІІ 1962, 3).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 370.