ПЛЕ́СКІТ, коту, ч.
1. Шум від руху, падіння води (або іншої рідини), а також удару по поверхні води (або іншої рідини), падіння на неї. Ухо ледве зачуває Плескіт хвилі об каміння (Вороний, Вибр., 1959, 121); На слобідських вулицях темно. Чути лише плескіт дощу, дзюрчання струмків та глухий шум дерев (Шиян, Баланда, 1957, 61); Інколи ми потрапляємо в калюжу, тоді зчиняється плескіт (Кол., На фронті.., 1959, 65).
2. Лопотіння на вітрі (паруса, прапора і т. ін.).Вже вчувався йому святковий гомін слов’янської столиці, плескіт переможних знамен (Гончар, III, 1959, 445).
3. Шум аплодисментів. За дверима.. одинокий голос промовляв щось. Затим — плескіт рук і знову гамір, сміх (Головко, II, 1957, 384).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 577.