ПЛОХИ́Й, а́, е́, розм.
1. Те саме, що пога́ний 1; кепський. Днів два ішов дощ.. Пан.. розхорувався за сі два дні дуже, — плохі все-таки його діла! (Л. Укр., V, 1956, 221); Хіба у вас таке плохе жито, що сім кіп треба збить? (Кос., Новели, 1962, 69); [4-й син:] Ех, цю б силу та на Змія! Та чомусь плоха надія… (Олесь, Вибр., 1958, 466).
2. Не злий, не сварливий (про людину); спокійний, смирний. Такий плохий, хоч у вухо бгай (Номис, 1864, № 3218); — Він став тихий та плохий, як сирітська дитина (Вовчок, І, 1955, 173).
3. Те саме, що не́мічний 1; кволий. — Чи вона не хвора в тебе?.. — Чогось плоха стала — все душею колотиться, — співчутливо дивиться [чоловік] на скорбне, запухле від сліз обличчя дружини (Стельмах, І, 1962, 28).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 593.