ПЛЮГА́ВИЙ, а, е, зневажл.
1. Який викликає зневагу, огиду, непоказний, миршавий (про людину). Як він насмілився всупереч батьковій волі? Через оте чорт батька зна що — таке миршаве та плюгаве? Та коли б не найближчого друга дочка, — плюнути б та й розтерти! (Смолич, Мир.., 1958, 7); Ішов, ішов дорогою — та і в яму впав, любив, любив хорошую — та й плюгаву взяв (Укр.. присл.., 1955, 124); Ще недавно він був таким жалюгідним, здавалось, страх навіки поселився в його плюгавому тілі (Збан., Ліс. красуня, 1955, 42); // перен. Огидний, мерзенний, підлий. — Радзівілл прийшов, так ви, окаянні, не одвітували йому й разу з гармати! Плюгаві страхополохи! (П. Куліш, Вибр., 1969, 72); Його [О. Пушкіна] волелюбні пісні вселяли в серця людей невгасиму віру в те, що не вічно панувати фельдфебелю-цареві з його плюгавими сатрапами (Слово про Кобзаря, 1961, 9).
2. перен. Незначний, мізерний (про предмети). Плюгава річка.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 598.