ПЛЯМИ́ТИ, млю́, ми́ш; мн. плямля́ть; недок., перех.
1. Покривати плямами, лишати на чому-небудь плями. Кров підсиненими смугами плямить щоки (Стельмах, І, 1962, 383); // Забруднювати що-небудь. Дарці аж жаль зробилося плямити адресою листівку (Вільде, Повнол. діти, 1960, 4).
2. перен. Те саме, що плямува́ти 2. [Старий раб:] Не заздри, брате, не губи душі, святої чистоти їй не плями (Л. Укр., II, 1951, 226); — Ти не повинна забувати, що не маєш ніякого права плямити свій клас (Донч., II, 1956, 403).
3. перен., рідко. Те саме, що плямува́ти 3. Кріпак Шевченко панство п’яне Плямив у вогняних словах… (Еллан, І, 1958, 240).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 602.