ПОБАЛА́КАТИ, аю, аєш, док., розм.
1. Переговорити, порозумітися з ким-небудь. Вона обіцяла побалакати з Явдохою про його діло (Коцюб., І, 1955, 50); В неї була думка побалакати за Ломицького з ким-небудь (Н.-Лев., VI, 1966, 15); — А де ти досі вештався? — запитала Килина, здивована, що оце тільки побачила його. — А йди-но сюди, побалакаємо… (Гуц., Передчуття.., 1971, 121).
2. Балакати (у 1 знач.) якийсь час. Побалакали вони в той день за землю за обідом (Мирний, І, 1949, 240); — Ночуйте та будьте гостями. Сяду я коло вас, та побалакаю з вами (Стеф., І, 1949, 187); З начальством Хома тримався гідно і був мастак побалакати (Гончар, III, 1959, 203); — Ну що ж,.. побалакали трохи — пора додому (Тют., Вир, 1964, 214).
◊ Побала́кай мені́ — те саме, що Поговори́ мені́ (див. поговори́ти). Микола навіть обізвав одного [поліцейського] оселедцем. Товариші аж голови втягли в плечі, але поліцай тільки крикнув: — Побалакай мені! (Панч, Гарні хлопці, 1959, 16).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 608.