ПОБЕРЕГТИ́, ежу́, еже́ш; мин. ч. побері́г, регла́, ло́; док., перех.
1. Не допустити даремного витрачання чого-небудь; приберегти. [Бугров:] Киньте [стріляти], поручику, побережіть набої (Мик., І, 1957, 293).
2. Поставитися дбайливо до кого-, чого-небудь, запобігаючи чомусь. Марію я просто жалів, як молоде, наївне дівча. Волів поберегти її від Івана (Хор., Ковила, 1960, 50).
Поберегти́ себе́ — те саме, що поберегти́ся 1. [Бичок:] Гріх тобі так за одною дитиною піклуватися.., а про других забувати, а у тебе ще їх трійко, треба поберегти себе задля того дріб’язку (Кроп., І, 1958, 467).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 610.