ПОБУРЯКОВІ́ЛИЙ, а, е. Дієпр. акт. мин. ч. до побурякові́ти. Хряпнула хвіртка, і старий Гірчак, побуряковілий від гніву, вискочив на подвір’я (Речм., Весн. грози, 1961, 24); // у знач. прикм. Генерал стояв у машині, збуджений, побуряковілий (Гончар, III, 1959, 421).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 629.