ПОБІГА́ЙЧИК, а, ч., звичайно в сполуч. зайчик-побігайчик, розм. Уживається на позначення зайця (перев. як епітет). Нехитре діло підстрелити довговухого побігайчика, у якого навіть шелест осикового листу заганяє душу в самі п’яти (Веч. Київ, 19.XII 1966, 4); У долині, На стежині, Під дубком, Стрівся Зайчик-Побігайчик З їжачком (Стельмах, Колосок.., 1959, 50); * У порівн. Вибігло сонце зайчиком, Зайчиком-побігайчиком, Через двори, майданчики — Стриб, стриб! — на вікно (Нех., Ми живемо.., 1960, 15).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.— Т. 6. — С. 614.